Олена Пчілка (1849–1930) – українська письменниця, меценатка, перекладачка, видавниця, етнографка, фольклористка, публіцистка, журналістка, громадська діячка, мати Лесі Українки.
Олена Пчілка – це псевдонім письменниці Ольги Петрівни Косач (до шлюбу Драгоманова), яка народилася 29 червня (11 липня) 1849 року в місті Гадяч Полтавської губернії.
У 1868 році 18-літня Ольга Драгоманова одружилась із П. Косачем і виїхала до Новограда-Волинського, до місця служби чоловіка. 25 лютого 1871 року вона народила дочку Ларису, яка увійшла в українську та світову літературу як Леся Українка. Загалом подружжя виростило двох синів і чотирьох дочок.
Тривале життя на Волині дало Ользі Косач змогу зібрати багатий етнографічний матеріал. На його основі 1876 року вона видала альбом «Український народний орнамент (зразки вишивання, ткацтва, писанок)», який високо оцінили в Україні та поза її межами. Альбом витримав п’ять видань, а Олена Пчілка – саме тоді Ольга Косач взяла собі цей псевдонім – здобула славу першої в Україні знавчині цього виду народного мистецтва.
Згодом, 1903 року на сторінках журналу «Київська старовина» Олена Пчілка видрукувала ще одну свою капітальну працю про українські колядки та щедрівки, звертаючи належну увагу на їхні мовні аспекти, поетичність та різноманітність. З 1906 по 1914 рік – видавала журнал «Рідний Край» з додатком до нього «Молода Україна», а пізніше – часопис «Газети Гадяцького земства» (1917 – 1919).
У 1920 році письменниця була заарештована за те, що під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії вона огорнула погруддя поета синьо-жовтим прапором.
Померла Олена Пчілка на 81-му році життя 4 жовтня 1930 року.
Похована на Байковому кладовищі поруч зі своєю геніальною донькою – Лесею Українкою.В особі Олени Пчілки поєднувалося ціле суцвіття талантів – педагога, прозаїка, поета, драматурга, перекладача, вченого, громадського діяча. А ще ця феноменальна жінка була блискучим журналістом та видавцем. 1880 –1890 роки стали для неї періодом найактивнішої літературно-видавничої діяльності і часом розквіту художньої творчості.
Сонет
Останній усміх змерлої природи
— Маленька квіточка гвоздичка процвіла
І з листя в’ялого голівку підвела,
Немов соромлячись своєї вроди.
Малесенька! Навіщо процвітаєш?
Навколо все у кольорах жалібних.
Гарячих поцілунків не зазнаєш
Коханця-сонця на устах жадібних.
Змарніло все… Коли ж мандрівець дужий
На тебе кине погляд свій байдужий,
То тільки жаль в душі його проснеться…
Нащо — коли краси доба минула —
Та іскорка життя й краси свінула!
То смерть зловісним усміхом сміється…
Немає коментарів:
Дописати коментар