вівторок, 14 квітня 2020 р.

Фантастичний талант Сергія Дяченка


14 квітня - 75 років Сергію Дяченку, найвідомішому письменнику-фантасту та сценаристу, який працює у творчому тандемі зі своєю дружиною Мариною Дяченко. Автори стали подружжям у 1993 році. Саме з цього часу і розпочалася їх літературна діяльність. Авторами написано десятки романів, повістей, оповідань, також і для дітей. Знамените письменницьке подружжя - лауреати численних міжнародних літературних нагород, свого часу їх було визнано найкращими письменниками-фантастами Європи.

"Замовник багатьох наших дитячих книжок — це наша донька Стаска. Вона — неприхований рекетир. Із дворічного віку їй потрібно було щовечора розповідати нову казку. І не можна було повторюватися. Так народилося багато нових текстів. Але ще більше історій за роки ми просто забули. Інші джерела натхнення — це прочитані книжки, побачені фільми, події з життя. Важливо також звертатися до спогадів дитинства, до світової культури." (Марина та Сергій Дяченки)
Читай ці книги та ще багато інших захоплюючих фантастичних історій в нашій бібліотеці!
Поринь у дивовижний, чарівний світ шалених пригод за межами реальності!
 
 
 

середа, 8 квітня 2020 р.

Ти прочитай! «…Не поспішайте, як я колись, швидше виростати, бо дитячі роки неповторні» Всеволод Нестайко


    

 


Як виріс майстер справжніх книжкових скарбів Всеволод Нестайко читай онлайн цю книгу першим!




ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО
Автобіографія. Світлини з сімейного архіву.
Упорядник – Олена Всеволодівна Максименко (Нестайко). 
Київ  2020

   Всеволод  Нестайко – визнаний класик української дитячої літератури. Видав понад 50 творів:              
 “Шурка і Шурко” (оповідання, 1956),  “В Країні сонячних зайчиків” (повість-казка, 1959), “Супутник-«Ліра-3»” (оповідання, 1960), “Космо-Натка” (оповідання, 1963),  “Пригоди Робінзона Кукурузо” (повість, 1964),  “Незнайомець з тринадцятої квартири” (повість, 1966),  “Таємниця трьох невідомих” (повість, 1970), “Пригоди близнят-козенят” (повість-казка, 1972), “Тореадори з Васюківки” (трилогія, 1973),  “Олексій, Веселесик і Жарт-птиця” (повість-казка, 1975),  “Одиниця з обманом” (повість, 1976),  “Пригоди Грицька Половинки” (повість, 1978),  “Пригоди журавлика” (повість-казка, 1979),  “Незвичайні пригоди у лісовій школі” (повість-казка, 1981),  “Загадка старого клоуна” (повість, 1982),  “Чудеса в Гарбузянах” (повість, 1984),  “П’ятірка з хвостиком” (повість, 1985),  “Таємниця Віті Зайчика” (повість, 1986),  “Скринька з секретом” (повість, 1987),  “Слідство триває” (п’єси, 1989), “Вибрані твори в 2-х томах” (1990),  “Таємничий голос за спиною” (детективи, 1990), “В Країні сонячних зайчиків” (трилогія повістей-казок, 1994),  “Казкові пригоди Грайлика” (повість-казка, 1994), “Неймовірні детективи” (1994),  “Чорлі” (повість-казка, 1995), “Тореадори з Васюківки” (трилогія, нова авторська редакція, 2004), “Нові пригоди в лісовій школі” (казки, 2005), “Казкові пригоди і таємниці” (повісті і казки, 2005),  “Чарівні окуляри” (повість, 2006),  “Найновіші пригоди Косі Вуханя та Колька Колючки” (казкова повість, 2007), “Дивовижні пригоди в лісовій школі” (казковий серіал у 4-х книгах, 2008), “Космонавти з нашого будинку” (повість і оповідання, 2008), “Дивовижні пригоди незвичайної принцеси” (повість-казка, 2010), “Супер «Б» з «фрикадельками»” (повість, 2010), “Чарівний талісман” (повість, 2010), “Пригоди в кукурудзі” (оповідання, 2010),  “Ковалі Щастя, або Новорічний детектив” (казка, 2011), “Казки і казкові повісті” (т.1 “В Країні сонячних зайчиків”, 2011, т.2. “Кузя, Зюзя і компанія”, 2012), “Одиниця з обманом. П’ятірка з хвостиком. Супер «Б» з «фрикадельками»” (трилогія, 2012) та інші. Вони перекладенні понад 20  мовами світу.
Нагороди: орден Ярослава Мудрого V ст. (2010), літературні премії: премія імені Лесі Українки за повість-казку  “Незвичайні пригоди в лісовій школі” (1982), премія імені Миколи Трублаїні за повість-казку  “Незнайомка з Країни сонячних зайчиків” (1990), премія імені Олександра Копиленка за казку  “Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя” (1980), друга премія I Всесоюзного конкурсу на кращу книгу для дітей та юнацтва за повість в оповіданнях  “П’ятірка з хвостиком” (1987), відзнака  “Золотий письменник України” (2012), міжнародні нагороди фільмів, які знято за мотивами його творів: Гран-прі Міжнародного кінофестивалю в Мюнхені за телефільм  “Тореадори з Васюківки” (Німеччина, 1968), головна премія Міжнародного фестивалю в Алегзандрії за телефільм  “Тореадори з Васюківки” (Австралія, 1969), премія Всесоюзного кінофестивалю в Києві (1984) та спеціальний приз на Міжнародному кінофестивалі в Габровому за кінофільм  “Одиниця з обманом” (Болгарія, 1985)


АВТОБІОГРАФІЯ

Мій зв’язок з літературою почався ще до мого народження. Згідно з сімейною легендою моя мама, вчителька російської мови і літератури, дуже полюбляла читати і у вирішальний для мене день, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка «На західному фронті без змін», який тоді вперше був перекладений російською мовою. Роман так її захопив, що вона лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світу мене, після чого знову взялася за читання. Саме тоді старий акушер сказав їй: «Мадам, ви, здається, народили письменника».
Сталася ця подія в славетному місті Бердичеві (однієї з столиць єврейських анекдотів). Мої батьки опинились там, блукаючи після громадянської війни і розрухи, як і багато інших людей, у пошуках роботи. Життя їх було нелегким.
Рід мого батька – Зіновія Денисовича Нестайка – мав козацькі корені. Після знищення Запорізької Січі один з козаків – Нестайко – переїхав на Західну Україну і там прижився. Найближчий до мене з цієї родини – мій дід, о. Денис Нестайко, був священиком, протоієреєм, парохом церкви Св. Миколая на Тернопільщині у м. Бучач. Він багато уваги приділяв вихованню дітей, молоді. Мабуть, від нього у мене такий постійний інтерес до різних морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством і юнацтвом.
Батько мій, Зіновій, закінчив Бучацьку гімназію, навчання продовжував у Відні, володів кількома мовами. Під час першої світової війни вступив до лав січових стрільців, воював у складі Української Галицької Армії. Після закінчення громадянської війни працював службовцем у містах Проскурові, Бердичеві. У 1933 р., як і багато інших січових стрільців, був заарештований і загинув.
А от дід по материнській лінії – Іван Довганюк – походив з селян-кріпаків Житомирщини. Проте сам він вже успішно займався будівництвом. Був дуже дотепною людиною, за що його завжди цінували в різних компаніях. Саме від нього, вважаю, я успадкував потяг до гумору, від нього йде друга, весело-сміхотворча стихія моїх книжок.
Після загибелі батька і страшного голодного 1933 р. ми з мамою і старшою сестрою переїхали в Київ до маминої сестри. Мама, згадуючи пізніше ці голодні часи, розповідала, як я просив весь час їсти. І коли вона казала мені, що нічого дати з їжі не може, я тяжко зітхнувши, говорив їй: «Ну, то дай хоч води».
А мені запам’ятався один епізод з того раннього-раннього мого дитинства. Коли ми їхали на поїзді з Бердичева до Києва, у вагон зайшли жебраки-діти, і хлопець-жебрак почав співати:
«Позабыт, позаброшен 
С молодых, юных лет. 
Я остался сиротою, 
Счастья-доли мне нет. 
Ах, умру, умру я, 
Похоронят меня – 
И никто не узнает, 
Где могилка моя».

Як не дивно, я, малий, добре запам’ятав цю пісню, і коли ми приїхали до Києва, я перед дзеркалом на ослінчику став співати її перед родичами. І при цьому дивувався, чого вони плачуть.
Раннє моє дитинство взагалі було невеселе. Я був дуже хворобливий. Здорових безтурботних днів у мене на рік було, мабуть, менше, ніж сонячних днів в Англії. Ми жили в квартирі при школі № 141 на вулиці Річній, 6/8. А мама вчителювала далеко, біля Володимирського базару, в школі № 56. Мама, ідучи на роботу, зачиняла мене у квартирі самого. У неї було велике навантаження, вона працювала зранку до вечора. І я гірко плакав перед дверима. Німотна тиша, страх, відчай, безнадія... Це почуття безпорадної дитячої самотності – один з найболючіших, найяскравіших спогадів мого дитинства. До того ж я нічого не знав про тата. Я не вірив, що його вже немає. Він для мене залишався уособленням таємничості і чекання.
У тому ранньому дитинстві я жив, як мені зараз здається, подвійним життям. З одного боку, мій страх населяв мою самотність жахливими потворами і чудовиськами, а з другого – весела моя вдача, успадкована від предків, населяла її дотепними, усміхненими героями. Отак, вигадуючи й одразу забуваючи свої перші казкові пригоди, змагався я тоді з гіркою дитячою самотністю. От тоді, мабуть, уперше в житті я відчув рятівну силу гумору.
Відколи я себе пам’ятаю, я завжди мріяв стати моряком, капітаном далекого плавання. Мрів стояти на капітанському містку, підставляти груди солоному вітрові і владним голосом віддавати мужні накази... Мріяв боротися з бурями, штормами і тайфунами... Мріяв про життя, сповнене шалених небезпек, загадкових таємниць і захоплюючих пригод. І коли влітку я побував на Чорному морі і побачив білі кораблі на рейді і штормові хвилі, подихав солоним морським повітрям, мрія ця ще більше захопила мене. Та їй так і не судилося здійснитися через примхи зрадливої долі. Виявилося, що я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів. І тому не зможу працювати з системою світлової сигналізації на морях. Я мусив змиритися з нездійсненністю своїх мрій.
Але щось треба було робити з намріяним і я вирішив стати письменником. Десь років у сім, не вміючи ще по-справжньому писати, я створив свій перший опус-оповідання про відважного мисливця, що полював на бенгальських тигрів в Африці. Правда, в Африці такі тигри не водяться, але я про це не знав і проігнорував ці подробиці. У мами в пам’яті зачепилося лише одне речення: «Ноги він мав волохаті, як і всі чоловіки». Як я побачив волохаті ноги свого героя – досі не збагну. Невже він пішов у мене на полювання без штанів? Після цього «дебюту» у літературі я, дякуючи Богу, «замовк» десь років на 15.
Натомість мої знання, мої життєві обрії весь час постійно розширювалися. Я знову часто залишався сам на сам, бо мама цілі дні вчителювала. Але тепер це вже була не стільки самотність, як самостійність.
Багато несподіваних відкриттів я зробив, перебуваючи на селі у свого дядька Олександра Довганюка на Житомирщині, де він працював бухгалтером на МТС. Там, у Станиславчику, я вперше пробіг босоніж по росяній траві, вперше відчув м’яке тепло курного шляху. Та багато чого я відчув і побачив там уперше.
Пам’ятаю, як на другий чи на третій день біг я, ігогокаючи, по дорозі. І раптом спинився, як вкопаний. На дорозі стояв віз, запряжений волами у ярмі.
– О! А це що таке?! – вражений вигукнув я безпосередньо.
– Дика природа! – почув я з воза. Там сидів дід у брилі і пихкав цигаркою. Я його не одразу вгледів.
– Дика природа! – повторив дід і усміхнувся. Отак я вперше побачив не тільки волів у ярмі, а й сільського діда, іронічно-лукавого, незмінного носія народної мудрості і гумору.
Я захопився селом, мені цікаво було слухати мудрих сільських дідів, що так багато знають і такі дотепні – слухав би й слухав день і ніч. Зараз я розумію, що мені страшенно поталанило. Адже це було живе людське спілкування, живе слово, розповіді, суперечки, спогади, кепкування, жарти, експромтні вигадки – на твоїх очах народжувалась народна творчість, неповторна творчість на колодках, на посиденьках, яка залишилась в пам’яті на все життя.
Мої сільські ровесники були значно дорослішими за мене, бо мали більший життєвий досвід і користувались більшою свободою. Я відразу відчув їхню вищість і пройнявся повагою до них. Ця повага, ці почуття запам’ятались.
Ось чим пояснюється те, що я, городянин, міський від народження житель, коли почав писати, часто обирав своїми героями сільських хлопчаків. І навіть написав про них трилогію «Тореадори з Васюківки», а також інші повісті.
В школу, ту саму № 141, з українською мовою навчання (мама вважала, що повинен знати мову свого батька), я пішов у 1937 році. Був я тоді маленьким, худеньким, ще й рудим. І звичайно, мене дражнили: «море горить», «пожежна команда», «рудий африканський їжачок» – руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка, адже я робив собі «шевелюру» замість чубчика, щоб здаватися старшим. Коротше кажучи, я страшенно хотів найшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка... Прив’язавши до однієї ноги електричну праску, а на другу шматок рейки, я чіплявся руками за трубу у ванній і довго висів отак, намагаючись витягти своє тіло і стати вищим. І давлячись, ложку за ложкою ковтав сметану, яку я тоді терпіти не міг.
А ще я був дуже непосидючим, як кажуть, «жевжикуватим». Мені важко було висидіти спокійно сорок п’ять хвилин уроку. І моя улюблена вчителька Ліна Митрофанівна, про яку я потім не раз згадував у своїх повістях, дозволяла мені іноді під час уроку трошки «прогулятися» по класу. Часто на уроках я веселив весь клас, «приколювався». Навіть вчителі іноді сміялись. Але коли передавав куті меду, мене виставляли за двері. А в старших класах навіть тричі виганяли зі школи. Правда, всі свої справи з директором я вирішував сам, мама в них не втручалась. А ще з перших шкільних років запам’яталася кирпата красуня, відмінниця Маня Корчемська, що сиділа зі мною за однією партою, —- портрети її я весь час нищечком малював на промокашці.
Вже в перших класах я багато читав. Художнім твором, над яким я пролив свої перші дитячі сльози, було оповідання Антона Павловича Чехова «Ванька Жуков», яке прочитала мені, чотирирічному, мама. Мабуть, з того оповідання зародилася і все життя супроводжує мене моя любов до Чехова, моя вірність його ідеалам людяності, порядності, відповідальності. І був я теж ще зовсім малий, коли моїй старшій сестрі подарували в школі «Лісову пісню» Лесі Українки, прекрасне видання з ілюстраціями художника Їжакевича. Я і досі згадую той священний трепет, з яким я потай розкривав її, перегортав сторінки з ілюстраціями, прикритими тонким цигарковим папером, і поринав у неповторний світ поезії і казки. Ця книжка і досі зберігається у мене. Чи міг я тоді знати, що колись почну писати для дітей, і все життя буду вчитися у безсмертної Лесі Українки мужності, стійкості і оптимізму.
І ще... Якось мені, другокласнику чи третьокласнику, потрапили до рук «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко – я їх взяв у шкільній бібліотеці. Вірші Шевченка я уже трохи знав. Вдома у нас був «Кобзар», і мама мені читала його, і сам я читав. Але не дуже багато: «Заповіт», «Садок вишневий коло хати...», «Мені тринадцятий минало...» і деякі інші. Одним словом, вірші зі звичайної шкільної програми. «Тарасові шляхи» привели мене знову до «Кобзаря». І я прочитав його увесь, від першої до останньої сторінки. І, хоч, звичайно, зрозумів далеко не все, то було потрясіння!.. Особливо чогось запали в душу «Гайдамаки» – отим незбагненним для дитячої свідомості вогненно-гарячим буянням людської жорстокості, гніву, болю, кипіння пристрастей і невситимо-жагучим бажанням правди і добра.
Я взагалі все моє шкільне життя дружив з книжкою. Читав і дуже любив М. Коцюбинського, І. Франка, О. Пушкіна, Джека Лондона, Сетон-Томпсона, Жуля Верна. Пізніше – українських письменників О. Копиленка («Дуже добре», «Десятикласники»), В. Владка («Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів»), О. Донченка («Школа над морем») та багатьох інших.
І як би раптом повернулися мої десять-одинадцять років, і мені, як і героєві моєї повісті Робінзону Кукурузо, довелося жити на безлюдному острові, куди мені дозволили би взяти тільки дві книги... То що б я узяв із собою? Я б узяв «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена —- з цієї книжки, на мій погляд, починається вся світова дитяча література. Це прекрасне, захоплююче читання. І обов’язково однотомник М. Гоголя, включивши до нього не тільки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», не тільки «Миргород», але й «Ревізор» і «Мертві душі». Я вважаю, мені пощастило, що я «не проходив» Гоголя в школі. Звичайно, я його «проходив», але це було потім, і не могло вже зіпсувати мого враження від чуда мистецтва Гоголя, моєї читацької насолоди, мого дитячого безпосереднього проникнення у світ фантазії Гоголя, без допомоги кіно і телебачення. Так ще в дитячі роки я побачив «свого» Гоголя. Я не раз замислювався, чому такий дорослий письменник так вразив мене, так запав мені в душу, причому на все життя, що його вплив на мою творчість неодноразово навіть відзначали сучасні критики. Мабуть, причина в характері фантазії Гоголя, у вільному і необмеженому її польоті, фантазії, що спирається на народну міфотворчість з її дивовижними сюжетами і незнищенним народним гумором.
А потім була війна... Зранку 22 червня 1941 р. ми з хлопцями грались у війну. Хтось щось казав про бомбардування Києва, але це якось не доходило ще до нас. Тому грали ми у війну весело, з азартом, весело стріляли, весело вбивали один одного. І коли о дванадцятій годині радіо принесло страшну звістку, ми її сприйняли без усякого страху. Скоріше, навіть, з ентузіазмом, ледь не з захопленням: «Ух, дамо ми цьому Гітлеру! Ух, дамо! Розіб’ємо за кілька днів!». Не розуміли ми тоді, що це була наша остання гра у війну, не розуміли, що дитинство наше враз скінчилось. Назавжди. Мені було тоді одинадцять років.
Ті, хто пережив у дитинстві німецько-фашистську окупацію, – особливе плем’я людей. Тільки вони по-справжньому, до кінця можуть зрозуміти один одного, згадуючи минуле. Ані дорослий, що був в окупації, ані ровесник, що не пережив її, не в змозі збагнути, що то таке – оті два роки дитинства в окупованому Києві. Неволя взагалі страшна річ, неволя у дитинстві – то річ жахлива. Коли йдеш по вулиці з мамою, притиснувшись до її руки, а назустріч з реготом сунуть червонопикі, волохаті завойовники, і мама шарпається з тобою вбік, притискаючись до стінки, і шепоче перелякано-благально: «Тільки не дивись, не дивись на них!», бо вони не зносять, як їм дивишся в очі... І смерть, смерть, насильницька смерть на кожному кроці. Окупація в Києві власне й почалася з безприкладної в історії масової насильницької смерті – Бабиного Яру. Половина мого четвертого «Б» класу зі школи на Річній пішла у Бабин Яр і серед них дівчина, що сиділа поряд зі мною за партою. А що може бути протиприроднішого у поєднанні – дитинство і смерть.
Які ж то були страшні два роки! Два роки чекання і надії! І віри. Віри, не зважаючи ні на що – ні на цілковиту відсутність інформації, ні на фашистську пропаганду. То була воістину героїчна віра. Шкіл, як відомо, в окупованому Києві не було. І моя мати, вчителька, організувала у себе вдома таку собі підпільну школу, де навчала за радянськими підручниками мене і моїх друзів-школярів – «щоб не відстали, коли прийдуть наші». Потім учні стали інженерами-конструкторами підводних човнів, театральними критиками, докторами наук, професорами. А для мене це був мій п’ятий клас.
Подій трагічних і страшних за ті два роки було в моєму житті доволі. Досі звучить мені в нічних кошмарах несамовитий крик: «Облава!». Німці несподівано з’являлись на базарі і хапали людей, щоб вивезти до Німеччини. І ще один крик – відчайдушний крик моєї матері: «Пропав хлопчик!», коли на городі біля мене розірвався снаряд, і я впав, засипаний землею. Це було в Білогородці, під Києвом, куди нас вигнали, відступаючи з міста, німці.
І вже зовсім жахлива мить, коли я завмер, дивлячись у чорний отвір дула німецького автомата, спрямованого на мене. Це чорне кружальце дивом не стало останньою крапкою в моєму житті. Було це на Куренівці, перед тим, як ми попали в Білогородку, зовсім близько від Бабиного Яру. Звідти на півнеба тяглася чорна ядуча хмара. Фашисти, тікаючи, палили трупи жертв. Робити це примушували військовополонених. Кілька з них втекло. Німці з собаками кинулись навсібіч шукати їх. А ми з хлопцями в той час на закинутому кладовищі рвали в ліщині горіхи. Жартівливому бистроногому Павлуші куля пробила скроню – він саме повернувся до мене, хотів щось сказати... Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то хлопець, дитина. І в мене вже не стрельнув. Ніколи було, поспішав... Досі все це у мене перед очима. Та й не тільки це...
Але були й довгі, тяжкі будні окупації. У мами не було роботи. Не було грошей. Не було їжі. І я, одинадцятирічний хлопець, намагався допомогти мамі і собіріч йшла просто про виживання. Разом з іншими хлопцями, своїми ровесниками, я торгував сигаретами на Євбазі, лазив по зруйнованих будинках у пошуках вцілілих шибок і продавав їх, майстрував ослінчики, допомагав візникам доглядати коней, слюсарював, навіть зробив два пістолети.
А потім було звільнення – вибух радості. Деякі мої колеги, яким у війну було років по три-чотири, написали чимало повістей про війну, зокрема про партизанів. Я написав про війну тільки одне оповідання – «Вітька». Я ніколи не хотів писати про війну, не люблю її згадувати. Надто трагічними, тяжкими були мої спогади про неї.
І ще кілька слів про школу. Після війни, в кінці 1943 р., я пішов відразу в шостий клас, спочатку в школу № 11 на Підвальній в старому гімназійному будинку. Я там провчився тільки рік, в досить «екзотичній» обстановці. Уроки несподівано переривалися пострілами – хтось з учнів кидав бойовий патрон у розпечену «буржуйку», що стояла біля стіни. Була холодна зима, і «буржуйка» нас не рятувала. «Екзотичними» були й деякі з вчителів. Так, наш вчитель з російської літератури, інтелігентніший Михайло Іванович Борне, який ніяк не міг звикнути до пострілів бойових патронів в класі, і все-таки наполегливо намагався повернути нас до навчання, читав нам напам’ять «Євгенія Онєгіна», нещодавно ще стояв на Євбазі біля кінотеатру разом зі своїми майбутніми учнями і, рятуючись від голоду, торгував сигаретами. І звали ми його тоді просто дядя Міша – він був для нас базарним корєшем. Тому, звичайно, про дисципліну в класі годі було й думати.
А от у 1944-1946 роках в сьомому і восьмому класах я вже вчився в іншій школі, № 62, на Гоголівській вулиці. Там сталася перша в моєму житті зустріч з живими письменниками – Остапом Вишнею, Оксаною Іваненко, Платоном Вороньком. Особливо запам’яталось, як читав нам свою знамениту «Зенітку» Остап Вишня.
В дев’ятому класі я взагалі не вчивсявлітку підготувався, здав екстерном іспити за дев’ятий клас і перейшов закінчувати десятий клас у вечірню школу робітничої молоді № 1 на Солом’янці. І навіть успішно закінчив її зі срібною медаллю.
В 1947 р. відразу після школи я поступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Були лекції, якими ми не дуже себе переобтяжували, було багато міжкурсових, міжфакультетських спілкувань студентів, творчі розмови, спортивні змагання і різні студентські забави. Чогось особливо запам’яталось, як ми їздили осушувати Ірпінську заплаву під Києвом. Підсвідомо відчуваючи, що робити цього не слід, ми замість траншей викопували у воді окремі лунки. В ці студентські роки було багато веселого, зароджувалася дружба на довгі роки, буяла творча фантазія. Не знаю, випадково чи ні, але диплом свій на чеському відділенні я писав за знаменитим романом Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка». Мабуть, вже тоді мене приваблювала комічна і сатирична стихія цього твору.
Саме в ці роки ожила моя мрія стати письменником. І вже на третьому курсі я відчайдушно розпочав свою літературну діяльність. І розпочав її з критики. Маючи двадцять років і ще не видрукувавши жодного рядка, я намагався вчити інших, як треба чи не треба писати. Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети «Літературна Україна», «Культура і життя», навіть журнали «Дніпро» і «Вітчизна».
А вже на четвертому курсі я почав постійно працювати, спочатку літредактором в журналі «Барвінок», пізніше – у видавництві «Молодь», а з 1956 р., коли запрацював «Дитвидав» (пізніше «Веселка»), став завідуючим відділом редакції літератури для молодшого шкільного віку і пробув на цій посаді до 1987 р., коли пішов на творчі хліби. Так доля пов’язала мене з дитячою літературою. Після закінчення університету я одружився. Ми з дружиною Світланою, яка теж закінчила філологічний факультет Київського університету, спочатку наймали маленьку кімнату в комунальній квартирі. У нас були тільки ліжко, старий килимок над ним, стіл і етажерка, на якій стояв бюст Чехова – я купив його на свій перший гонорар, а на полицях етажерки —12 то-мів «огоньковського», здається, першого за повоєнні роки, зібрання творів Чехова.
Майже відразу я і сам став писати. Спочатку оповідання. Моє перше оповідання «Шурка і Шурко» було надруковане в «Барвінку» в 1954 р. Ці перші мої оповідання були досить «серйозними» за сюжетом, стилістика їх була зовсім інша, ніж в творах наступних років. Це видно по моїх перших збірниках оповідань «Шурка і Шурко» (1956 р.) і «Це було в Києві» (1957 р.). Так я увійшов в дитячу літературу.
Тут я не можу не сказати кілька слів про свого першого неофіційного редактора – Ірину Шкаровську, досвідченого журналіста і письменницю з тонким літературним смаком. У неї був прекрасний талант читача - здатність глибоко розуміти твір, але й водночас підмічати його найменші вади. І ще – талант редактора. Один з перших уроків редагування я одержав, коли вона відредагувала моє оповідання «Шурка і Шурко». І далі, протягом багатьох років, вона була для мене прикладом справжнього редактора-порадника, редактора-друга. А ще я їй і досі вдячний за ті надзвичайно цікаві розмови на літературні теми, які у нас часто були, коли ми повертались з роботи додому – ми жили в одному будинку. Ці розмови, зокрема про українську літературу 20–30-х років, були для мене, мабуть, корисніші, ніж деякі університетські лекції. А щодо її письменницького таланту, то він найбільше розкрився в її повісті «Ніколи не згасне».
Мене часто запитують, як і чому я став дитячим письменником. Звичайно, стати саме дитячим письменником я спочатку не мріяв. Та, мабуть, ніхто не мріє про таке. Я вважаю, що джерела, причини моєї літературної долі – в моєму дитинстві. Адже моє розтоптане війною дитинство закінчилось в одинадцять років. Тому, коли я став дорослим і почав писати, мені дуже захотілося повернутися у цей вік, дожити своє дитинство, досміятися, спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, – сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а веселими, радісними, щасливими. Такий собі своєрідний протест. До речі, випадково чи ні, але майже всім героям моїх пригодницьких книг одинадцять-дванадцять років. Я немов застряг у тому віці. Що ж, по-різному викрешується іскра бажання писати, іскра, без якої ніколи не спалахне уява, не виллються на папір гарячі небайдужі слова. Одного пережиті трагічні потрясіння спонукають знову пережити це потрясіння в уяві своїй, відтворюючи їх художнім словом... Іншого... Я якраз став отим іншим, який тягнувся у своїх творах до оптимістичного зображення дитинства, зображення найсвітлішого, що тільки в ньому може бути.
Мені було 27 років, коли в 1958 р. мене прийняли до Спілки письменників України, а до Комуністичної партії я вступив тільки у 50 років, (мене зобов’язувала до цього, перш за все, моя службова посада) і був у ній 13 років. В 1990 р., коли у Києві відбулася на головній площі міста «революція на граниті», і голодували студенти, я побачив там своїх читачів, вчорашніх дітей, побачив, як мужньо відстоювали вони загальнодержавні інтереси. Тоді я й вийшов з партії.
Взагалі мені, я вважаю, пощастило. Я починав свою письменницьку діяльність у незабутні роки хрущовської «відлиги», коли після сталінської задухи дихалось так вільно, відкривалися такі нові горизонти, що здавалось – це вже назавжди. Коли в 1956 р. відновили Дитвидав, у нас спочатку не було свого приміщення, і ми працювали на восьмому поверсі будинку Ради Міністрів у «вечірню зміну». Коли чиновники йшли додому, ми приходили і до ночі редагували перші дитвидавівські книжки.
А потім ми переїхали на Кірова, 34, де творче життя просто буяло. Щороку «Дитвидав» друкував понад 200 назв книжок – працювалося легко, весело, але ж і плідно. Така ж атмосфера, в основному, довго зберігалася і у «Веселці», вже на вул. Мельникова.
Моя праця, спочатку в «Барвінку», потім в «Молоді», «Дитвидаві» і «Веселці» дала мені може найголовніше – розкіш спілкування з письменниками і художниками різних поколінь.
Багато разів я звертався до класиків української літератури. Тоді було заведено замовляти письменникам твори для дітей. Тож я мав різні творчі розмови з А. Головком, П. Тичиною, В. Сосюрою, О. Вишнею, М. Рильським, Ю. Яновським, О. Копиленком, Ю. Збанацьким, В. Бичком та багатьма іншими. Деякі з цих зустрічей стали для мене по-справжньому незабутніми.
Постійними авторами моєї редакції були Н. Забіла, О. Іваненко, М. Пригара. Нерозлучні подруги, вони завжди приходили в редакцію разом, утрьох, через два дні на третій. «Оксаночка», «Наталочка», «Марієчка» – так звертались вони одна до одної, ніжно і лагідно. Разом з ними в редакцію приходила ота жіноча щирість і ніжність, без якої немає ні материнства, ні виховання дітей, ні справжньої дитячої літератури, особливо дошкільної. Найбільше оце ніжне материнське любляче начало уособлювалось саме в Оксані Дмитрівні Іваненко, воно просто випромінювалось в її книжках, відтінюючи глибинну мудрість її віршів. Наталя Львівна Забіла в житті була якась величніша, гордовитіша, «царственніша», а вірші її були світлі, легкі, вони назавжди залишались у пам’яті. Сонячне світло її поезії створювало особливу атмосферу книжок. А Марія Аркадіївна Пригара – аналітичніша, з потягом до інтелектуальних розмов. Всі троє вони не раз давали мені цінні поради відносно моїх книжок, були моїми старшими товаришами.
Тісні дружні зв’язки склалися у мене з письменниками тодішнього середнього покоління —- В. Близнецем, Г. Тютюнником, Б. Комаром, В. Кавою, Ю. Ярмишем, Ю. Ячейкіним та іншими. Пам’ятаю, як вперше прийшов до редакції Віктор Близнець. Він приніс чотири оповідання. Ми попросили дописати ще кілька, і незабаром вийшла його книжка «Ойойкове гніздо». А потім ми видали ще декілька книг цього талановитого письменника, серйозного, тонкого прозаїка зі схильністю до філософського самоаналізу. Був він глибоко чесною і порядною людиною з підвищеною душевною ранимістю. Він, як і я, належав до покоління «дітей війни». Пристрасно, з болем у серці написав він про ті страшні часи в своїх повістях «Землянка», «Птиця помсти Сімург». Проте любив він і гумор, тягнувся до всього веселого. Мабуть, тому ми добре розуміли один одного.
Деякий час я працював у «Веселці» разом з Г. Тютюнником, там ми видали кілька його творів, в тому числі його прекрасні повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу», сповнені, не зважаючи на весь їхній трагізм, кришталевої прозорості і пронизливого щему. Велике враження справляло на нас його читання своїх тільки що написаних творів. Своє оповідання «Кізонька» він, наприклад, читав нам напам’ять – так сумлінно і подовгу він працював над кожним словом, що дослівно запам’ятовував свої тексти.
І було ще одне, наймолодше на той час покоління письменників – А. Костецький, Я. Стельмах, Г. Почепцов... Особливо дружні зв’язки склалися у мене з поетом Анатолієм Костецьким. Багато років ми спілкувались з ним у видавництві, куди він часто заходив, під час різних виступів на «Тижнях дитячої книги», «Днях «Веселки» в різних областях, селах. Я – свідок того, як прекрасно сприймали його вірші діти, які чудові інсценування вони робили за цими віршами. Це тому, що у його віршах відсутня нудна описовість, а натомість є міцний сюжетний каркас, дія, рух і завжди – важлива думка, адресована дітям. Його книжки часто видавались у нас у «Веселці». Вони приваблювали читачів і широтою своєї тематики, і знанням сучасної школи, і прекрасним гумором.
Надзвичайно цікавим і плідним було для мене спілкування з різними художниками-графіками, які працювали для «Веселки»: А. Базилевичем, Г. Малаковим, В. Литвиненком, В. Євдокименком, В. Ігнатовим, В. Полтавцем, А. Василенком та іншими.
Одним з найближчих моїх друзів став саме в ті роки народний художник України Анатолій Базилевич. В обох у нас позаду було важке дитинство, але ми були з веселою вдачею, тому обидва тяглися до гумору, сміху, і це нас єднало. До речі, він допомагав мені як редактору видавничої стінгазети готувати її випуски. Він малював довжелезні, по десять-п’ятнадцять метрів, полотна з геніальними дружніми шаржами – справжніми витворами мистецтва, які викликали нестримний регіт. Зберегти все це було неможливо – кожен із співробітників видавництва намагався взяти на пам’ять свій «портрет». Ці вечори, проведені за випуском стінгазет, забути неможливо.
А з 1960 р. я жив у спілчанській квартирі на бульварі Лихачова. За дві зупинки від мене, на Філатова, жив Базилевич. Я часто відвідував його майстерню, а він не раз заходив до мене. І одного разу, коли він працював над «Енеїдою», він зайшов до мене ввечері, коли жінка була на лекціях в університеті, і милом на склі – на вікнах, дзеркалах, на серванті – намалював своїх героїв: козаків, голих жінок, богів. Це було щось фантастичне.
Нашими з Толею улюбленими письменниками були Микола Гоголь, Іван Котляревський, Іван Франко й Ярослав Гашек… Базилевич ілюстрував їхні твори і свої малюнки до них часто дарував мені. І зараз навпроти мого ліжка на стіні висить портрет Марка Твена роботи Базилевича з його дарчим написом: «На пам’ять про нашого спільного улюбленого письменника». А над стінним годинником в їдальні – його дружній шарж на мене, де я сиджу з кукурудзою при боці на безлюдному острові, приставивши перо до лоба. Це натяк на мої «Пригоди Робінзона Кукурузо».
А от із заслуженим художником України Георгієм Малаковим ми познайомились значно раніше, ще в 1943 році, коли разом вчилися деякий час у школі на Підвальній вулиці. Гога, як ми його тоді звали, сидів за партою позад мене і весь час малював у своєму саморобному зошиті різну військову техніку: літаки, танки, гармати. Адже він теж пережив окупацію, і спогади про пережите залишились в його пам’яті назавжди. Майже протягом всього життя він створював свої знамениті серії «Київ. 1941-1945», «Київ у грізний час», де в ліноритах, як ніхто, відтворив образ Києва воєнної доби. І ще він в ті шкільні роки весь час малював нескінченні пригоди веселого кирпатого Акулкіна, які викликали в нас особливе захоплення.
Пізніше, вже у «Веселці», ми не раз працювали з Гогою Малаковим над новими книжками. Була творча співдружність, але й була просто людська приязнь, по-справжньому дружні стосунки. Поява Гоги, як його всі ніжно звали, була завжди радістю. В нашій редакції панувала тепла атмосфера гумору, жартів, сміху. І це імпонувало йому. «Ну, безумство! Цінні люди!», – раз у - раз скрикував він, весело регочучи. До речі, саме тоді він проілюстрував мою повість «Пригоди Робінзона Кукурудзо». Ми зустрічались і поза редакцією: він бував у мене вдома, а я їздив до нього «на мизу» – так він називав свою майстерню у Пущі-Водиці. То були радісні, веселі, незабутні зустрічі.
Не завжди нам вдавалося поспілкуватися удвох. Але коли таке спілкування виходило, завжди між нами викрешувалася іскра взаємодовіри й відвертості. Він розповідав мені про своє потаємне, я йому про своє... Остання зустріч наша відбулась незадовго до його смертельної хвороби у мене вдома. І знову ми згадали з ним окупацію і вирішили сходити на вулицю Круглоуніверситетську, де він жив до війни. І там у кімнаті старої жінки в комунальній квартирі підійшли до вікна, яке Гога увічнив в своєму лінориті «22 червня 1941 року». Ми довго мовчали, згадуючи минуле, а потім ще довго, до пізнього вечора обходили різні пам’ятні для нього і для мене місця. Це була моя передостання зустріч (остання відбулася вже в лікарні) з цією яскраво талановитою людиною, яка тонко розуміла вічність прекрасного, значення гармонії в світі. Кохався він у старовині – про це свідчать і його середньовічні лицарські сюжети, і піратська серія, і малюнки до «Декамерона» Боккаччо, «Роберта Брюса – короля Шотландського» Лесі Українки, до «Квентіна Дорвада» Вальтера Скотта і багато інших малюнків. Але міг він глибоко відчути і трагедію наших часів в творах про війну 1941-1945 років... На стінах у мене в кімнатах висять його картини з дарчими надписами, і книжки з його ілюстраціями стоять на полицях.
Отже, повертаюсь до перших років своєї роботи спочатку в Дитвидаві, а потім у «Веселці».
Після своїх перших книжок «Шурка і Шурко» і «Це було в Києві» я несподівано для себе у кінці 50-х років звернувся до казки. У 1959 році була опублікована моя перша казкова повість «В Країні Сонячних Зайчиків». Проте, може моє звернення до казки і не було таким вже випадковим. Казка живе зі мною все життя, ще з далекого дитинства. Колись ми з моїм двоюрідним братом Толею Сулименком із захопленням малювали різних казкових героїв: королів, принців, принцес і, звичайно ж, чаклунів та представників різних темних сил. Тоді вирізали їхні фігурки і розігрували сценки з придуманих нами казок. А потім була неперевершена «Лісова пісня» – герої цієї лісової феєрії полюбилися мені на все життя. Читав я також багато українських народних казок, особливо подобалась мені казка «Котигорошко» – там багато дії.
Казка «В Країні Сонячних Зайчиків» була тепло сприйнята читачами. Визнала казкову повість і критика. Її відразу почали перекладати і видавати мовами народів СРСР та іншими іноземними мовами – зараз вже є 22 таких видання. Це спонукало мене у 80-90-ті роки двічі повертатися до своїх «сонячних зайчиків» – я написав ще дві казкові повісті з моїми улюбленими героями: «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988) та «В Країні Місячних Зайчиків» (1994). Читачі не раз писали мені, що вони сприймають сонячних зайчиків як символ світла, добра і непримиренності до мороку, темряви і зла в нашому житті. Мабуть, саме таке сприйняття трилогії і зумовлює її популярність, навіть у дітей вже нового, XXI сторіччя.
В наступні десятиліття з’явились нові мої казки: «Пригоди близнят-козенят» (1972), «Олексій Веселесик і Жарт-птиця» (1975), «Пригоди журавлика» (1979), «Чорлі» (1995), «Ковалі щастя, або Новорічний детектив» (2003). Нарешті у 2010 р. вийшла казка «Дивовижні пригоди незвичайної принцеси». Це все окремі казки.
А от ще одну казкову повість, вірніше, своєрідний казковий серіал з восьми повістей і зі знаменитими героями Кольком Колючкою і Косем Вуханем «Дивовижні пригоди в лісовій школі» я писав і друкував майже 20 років. Перша частина її була опублікована в 1981 р., а повністю вона вийшла в 2003 р. Цікаво, що і тут мої герої не полишили мене, і я написав своєрідне закінчення цього серіалу вже у 2000-ні роки. У 2007 р. у видавництві «А -БА-БА -ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла ще одна казкова повість «Найновіші пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя», і, що цікаво, з малюнками дітей. В художньому оформлені книжки взяли участь мої слухачі «Радіобайки Всеволода Нестайка», які постійно надсилали мені свої малюнки до казкової повісті, а також діти з дитбудинків і з однієї художньої київської студії. Перше, благодійне видання книги було направлено до дитбудинків для сиріт та в інші дитячі заклади. Пізніше вийшло ще кілька видань повісті.
Мені, здається, вдалося створити в своїх казкових повістях дві своєрідні казкові країни з героями, яких полюбили мої читачі, – Країну Сонячних Зайчиків, з її головним героєм Веснянкою, і Лісову країну, де вчаться двоє друзів Колько Колючка і Кося Вухань та їхні друзі-школярі.
Я сам люблю своїх казкових героїв. Чому? Як ви, може, побачили, мене і в казках весь час тягнуло до зображення різних пригод, що відбувалися з моїми героями. Справжні герої, як і представники «темних сил», є активними дійовими особами, вони потрапляють у різні конфліктні ситуації. Але разом з тим, в кожній казці є, як це і повинно бути в казках, боротьба добра із злом. І, звичайно ж, добро перемагає. Я намагаюся привернути увагу дітей до добрих вчинків своїх героїв – а в них багато хороших рис у характерах, вони вміють дружити, мріяти, вміють зробити вірний вибір, діяти хоробро, рішуче. А коли мене питають про прототипи деяких моїх казкових героїв, ну хоча б Колька Колючки і Косі Вуханя, я, звичайно, сміюся. Ну які там прототипи? Хіба що їжачки, що у лісі повзають, і зайчики, які так швидко бігають. Проте багато школярів запевняли мене, що серед їхніх учнів є такі, що схожі на двох друзів. А деякі навіть вважають, що саме «Лісова школа» з її вчителями має спільні риси з сучасною школою.
Сьогодні я, мабуть, найчастіше все ж таки працюю як казкар. Хоча зараз мені писати казки не так просто – з’явилось багато чого у нашому житті, що раніше існувало тільки в сфері наукової фантастики, – комп’ютери, комп’ютерні ігри та Інтернет, мобільники, телевізор, космічні подорожі... І від цього прогресу нікуди не дінешся. Тому в багатьох моїх казках герої живуть в світі саме таких нових технічних досягнень, тільки у мене трохи змінені назви цих технічних новинок та деяких явищ сьогодення: «казк’ютери», «чаріфони», «мерсебіси», «рекетигри», «мавпіозі», «телебабачення», рок-група «Коза -чок» та інші. У другій частині «Країни Сонячних Зайчиків» з’явилася навіть «мітла на транзисторах» (до речі, за 20 років до мітли у «Гаррі Поттері»).
І ще хочу сказати, що саме в казкових повістях помітно, що мене особливо цікавлять діти молодшого шкільного віку. Я вважаю, що це найпрекрасніший вік людини. Вона вже все розуміє, проте ще дитина. Ще літає уві сні, ще може вірити казці. І в той же час вона вже здатна до праці, хоча б маленької, а іноді спроможна і на по-справжньому дорослий вчинок —хоча б як ті діти 5-8 років, які рятували на пожежі молодших сестричок і братиків, ризикуючи своїм життям. Світосприйняття дитини в такому віці, вважав Януш Корчак, навіть більш яскраве і талановите, ніж доросле. Саме дитина, яку відрізняє щирість почуттів, безпосередність, щедра усміхненість, у цьому віці за короткий час переживає життя, сповнене великих відкриттів, хвилюючих переживань, найсміливіших прагнень, невдач і перемог, розкриваються її здібності.
Як народжуються казкові повісті? Деякі сюжети і герої спочатку з’явились мені уві сні. От як, наприклад, зароджувався задум казки «В Країні Сонячних Зайчиків». Одного сонячного ранку, перед пробудженням, мені, тоді ще школяру, наснилося, що на моєму носі сидить живий сонячний зайчик і золотим пензликом малює на щоках ластовиння. Я прокинувся з відчуттям незвичайної радості. А ще одного разу, коли я сидів на балконі у флігелі нашого будинку (я у родички готувався до іспитів екстерном), у будинку навпроти на підвіконні теж сиділа дівчинка і співала різні пісеньки. Я, заграючи з нею, став пускати дзеркальцем сонячних зайчиків. Оці два епізоди затримались у моїй пам’яті. І одного разу несподівано в моїй уяві вже дорослої людини знову з’явились образи лоскотливих сонячних зайчиків, і мені придумалася Країна Сонячних Зайчиків, що знаходилась за Чарівним дзеркалом.
Народження двох наступних повістей про сонячних зайчиків пов’язане з більш реальними подіями і зустрічами. Так, друга повість «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» була написана після того, як під час однієї зустрічі з дітьми в школі молода вчителька розповіла мені, що діти, читаючи казку, придумали гру, в якій переможців конкурсу на краще знання книжки нагороджували званням почесних громадян Країни Сонячних Зайчиків. Мене так це зворушило, що я написав повість, де головною героїнею стала молода вчителька. Я і потім зовсім не збирався писати ще одне продовження. Але на новій зустрічі, теж у школі, дівчинка закинула мені, що всі мої головні герої – хлопці, крім Космо-Наталки, мабуть, дівчаток я не люблю. І я змушений був написати ще третю повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала, як ви розумієте, дівчинка Гануся, або просто Нуся.
Так протягом десь тридцяти п’яти років складалася трилогія під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків». В 1994 р. вона була опублікована саме як трилогія.
Уві сні народився і задум казки «Ковалі щастя, або Новорічний детектив». Колись, ще до війни, я попав на першу в своєму житті новорічну ялинку у Будинку вчителя. Саме тоді Павло Постишев дозволив відновити новорічні свята. Враження було колосальним. Дід Мороз, музика, танці, подарунки. Я пішов танцювати і залишив свій подарунок на стільці. Мама з кимось розмовляла і не помітила, як поцупили мого подарунка. Звичайно, я гірко плакав. І мама, щоб розрадити мене, купила у гастрономі на Хрещатику шоколадну вафлю «Праліне». Нічого смачнішого я в своєму житті потім не їв.
І може під враженням вафлі «Праліне» наснився мені тієї ночі солодкий сон – наче у тому ж Будинку вчителя підійшов до мене Дід Мороз і каже: «Не плач, голубе! Я тобі зараз покажу Ковалів Щастя!». Підводить мене до здоровецького годинника, одчиняє над циферблатом дверцята, і я бачу двох маленьких ковалів у червоних фартушках, які у такт цоканню годинника б’ють золотими молоточками по золотому кувалду. «Це вони кують людям щасливий час, хвилинки-частинки!», – говорить Дід Мороз... Мабуть, ковалі щастя наснились мені не випадково, бо тоді по радіо часто передавали радянську популярну пісню «Мы – кузнецы и дух наш молод – куем мы к счастию ключи!». І така мене уві сні радість охопила, так мені гарно стало від того цокання золотих молоточків!
Той сон запам’ятався на все життя. Проте казку про Ковалів щастя я написав чомусь тоді, коли був вже немолодою людиною і мав двох дорослих онуків. Так склалося.
В ті ж самі 60-80-ті роки було написано і більшість моїх пригодницьких повістей, сюжети яких ґрунтувалися на вже реальному життєвому матеріалі, про сільських підлітків і міських школярів.
Насамперед, це, звичайно, трилогія «Тореадори з Васюківки». Окремими частинами вона виходила у 1964, 1966 і 1970 роках. І тільки у 1973 р. була видана у «Веселці» як трилогія. З того часу саме як трилогія вона видавалась 32 рази, а ще 30 разів окремими повістями багатьма мовами колишніх республік СРСР, а також іншими іноземними мовами, навіть арабською і бенгалі.
Багато разів на прохання читачів і журналістів я розповідав, як народжувались «Тореадори...». Тому скажу тільки про головне. Першим поштовхом до роботи над повістю дійсно стала розповідь мого друга художника Євдокименка про те, як двоє хлопців заблукали в кукурудзяному колгоспному полі і вийшли звідти на дорогу до дому лише тоді, коли в селі заговорив гучномовець. Про це я написав оповідання, де вперше з’явились Ява і Павлуша. Дійсно, я їздив з письменниками на полювання у плавні на річку Удай. І там вночі, біля вогнища познайомився з дуже цікавим хлопчиком, метким таким, вигадливим, – Явою Ренем. І дізнався ще про його діда – діда Вараву. Я дійсно ще з дитинства, коли влітку жив у свого дядька серед сільських хлопців і старих сільських дідів, мав змогу побачити життя сільських школярів. Багато київських епізодів пов’язані з моїми особистими враженнями від Києва, адже я сам киянин. Про особливості життя і роботи на кіностудії я теж мав уявлення, тому що бував там, спілкувався з кінорежисерами, операторами. А от те, що стосується «театральних епізодів» в книзі, пов’язано з моєю роботою статистом у театрі ім. Лесі Українки в студентські роки – там я пізнавав особливості театрального середовища. Тобто, багато з того, що зображено в трилогії, так чи інакше було у моєму особистому житті.
Але ще більше, мабуть, в книзі уявленого, нафантазованого, домисленого. Друг Яви, Павлуша, такий же, як і Ява – фантазер і шибайголова, це наче я сам, що повернувся у дитинство. І оповідання про двох хлопців-тореадорів (а це було спочатку окреме оповідання) і їхню героїчну боротьбу з коровою Контрибуцією – теж нафантазовано. І багато, багато чого ще нафантазовано про різні неймовірні пригоди двох друзів.
Писалася трилогія досить легко, а головне – радісно. І я вдячний долі, своїй уяві і отим двом моїм героям, Яві і Павлуші, що заблукали колись у кукурудзі на Остерщині, – адже вони дозволили мені пережити неповторні щасливі хвилини безтурботного веселого хлоп’яцтва, яких, на жаль, не було у моєму дитинстві. Трилогію я писав майже шістнадцять років, а поки писав, зжився з нею. Вона - частина мого життя, прекрасна його частина, моя молодість. І, звичайно, це моя найулюбленіша книга.
Мені часто дорікають, що я пишу про героїв, що не є зразковими. Вони не відмінники, часто бувають порушниками дисципліни, невгамовна фантазія раз у раз заводить їх в якусь халепу. Це дійсно так.
Я вважаю, що саме через літературу можна виховувати у дітей потяг до вчинків – чесних і благородних. І що ти вдієш, коли ці прекрасні риси характеру не завжди збігаються з чеснотами відмінника (хай пробачать мені педагоги), навіть більше: риси характеру, що роблять учня бездоганним і зразковим (виключна сумлінність, поміркованість, виконання абсолютно всіх вимог і рекомендацій), часто приводять до втрати самостійності, інфантильності, невміння діяти, коли виникає в цьому потреба.
Що ж до моїх героїв в «Тореадорах», то не важко помітити, що для них характерні саме здатність до вчинку, найчастіше – до вчинку доброго, спрямованого на захист справедливості, на пізнання нового у житті, якась шалена допитливість і, в той же час, схильність до мрії. Я намагався показати непросту психологію цих дітей. І до того ж розповісти про все цікаво, адже діти не сприймають як нудного описування, так і голої дидактики.
І є ще одне в книзі, чи не найголовніше... її герої вміють по-справжньому дружити. До речі, читачі неодноразово писали мені, чому важливі для них саме ці стосунки між друзями. Я про дитячу дружбу пишу взагалі багато. Тому що вважаю – дитяча дружба, якщо вона вірна дружба, це велике щастя, особливо якщо вона зберігається і в дорослому житті. Мабуть, дружба – найцінніше людське почуття, іноді навіть вище за кохання. Прекрасно, коли в житті тебе супроводжують друзі дитинства, молодості. Мені пощастило. У мене такі друзі були, є і зараз – друг моєї молодості Богдан Чайковський, перекладач, літературознавець, один з головних редакторів видавництв «Молодь», «Веселка», на жаль, його вже немає, І Рудольф Борецький, друг мого дитинства – він став відомим журналістом, письменником, заслуженим професором Московського державного університету, до речі, написав книгу спогадів «Качели» про найважчі роки нашого дитинства, окупацію в Києві, а також про деякі драматичні сторінки студентського життя в Київському університеті наприкінці 1940 – початку 1950 років книгу «Оползень». Ми і зараз постійно з ним спілкуємось.
На початку 2000-х років директор видавництва «А – БА – БА –ГА – ЛА – МА - ГА» Іван Малкович попросив мене заново відредагувати «Тореадорів з Васюківки» для нового видання. Разом з ним ми це і зробили. Я зняв або приглушив деякі застарілі прикмети радянської епохи в окремих описах, дописав кілька нових епізодів і змінив кінцівку трилогії. В 2004 р. відбулася презентація «Тореадорів...» у новій редакції, перша презентація у моєму житті.
Я одержую багато листів від читачів «Тореадорів...», пишуть навіть ті мої читачі, що стали вже мамами, бабусями, батьками. Зараз вони перечитують трилогію разом зі своїми дітьми, онуками. Книга стала, кажуть вони, одним із улюблених творів для сімейного читання. Пишуть багато і сучасні школярі, іноді цілі класи. До речі, часто пишуть діти зі сходу України – з Донеччини, Луганщини. Не випадково, мабуть, і дитяча бібліотека ім. Всеволода Нестайка теж народилась на сході України – в 2004р., в місті Дружківка Донецької області.
Мені надзвичайно важливо і те, що «Тореадорів...», вже в наш час, добре сприймають представники сучасного молодого і середнього покоління творчої інтелігенції – письменники, журналісти, телеведучі, артисти... Вони прочитали «Тореадорів...» ще в дитинстві, забрали моїх героїв із собою у доросле життя і досі тепло згадують про свої враження від трилогії. На цю тему були відгуки, в пресі, телебаченні, в Інтернеті – письменників і журналістів Сергія Жадана, Світлани Поволяєвой, Наталки Сняданко, Андрія Кокотюхи, Олега Вергеліса, Фоми з гурту «Мандри», телеведучої Лідії Таран, директора «Мистецького арсеналу» Наталі Заболотної та інших.
Але не завжди у «Тореадорів з Васюківки» була така щаслива доля. Деякі рецензії на першу повість трилогії «Пригоди Робінзона Кукурузо» були просто нищівними. «Робінзон в онучах» – так називалась одна з них. Мене звинувачували в антипедагогічності, антипатріотизмі, знущанні над українською мовою і навіть у політичному невігластві (я написав, що загублену у болотах рушницю знайдуть через 300 років, при комунізмі. І це тоді, коли Хрущов запевняв, що радянські люди будуть жити при комунізмі через 20 років).
Це зараз «Тореадорів...» критики і журналісти часто називають класичним твором. А тоді, в 60–70-х, навіть на початку 80-х років все було значно серйозніше і драматичніше. Були письменники, які надсилали до Спілки письменників і навіть до ЦК КПУ «сигнальні» листи, а в самій Спілці влаштовувались в комісії з дитячої літератури гучні обговорення. Мета була одна: довести, що книга шкідлива для дітей і слабка як художній твір. І це тоді, коли в 1979 році Міжнародна Рада з дитячої та юнацької літератури Ай-Бі-Бі-Уай внесла «Тореадорів з Васюківки» в Особливий Почесний список Г-Х. Андерсена як один з видатних творів сучасної дитячої літератури.
Цікаво, а іноді і трагічно, складалася і кінематографічна доля «Тореадорів...». Ще у 1965 р. режисер Харківської телестудії Самарій Зелікин зняв телефільм «Тореадори з Васюківки» за моїм однойменним оповіданням, яке пізніше увійшло у трилогію. Цей телефільм у 1968 р. одержав Гран-прі на Мюнхенському міжнародному фестивалі телефільмів для дітей та юнацтва. Тоді багато країн закупили права на прокат «Тореадорів...». А в 1969 р. той же телефільм здобув Головну премію на такому ж фестивалі у м. Олександрія в Австралії. Проте ці нагороди не допомогли телефільму. На українському телебаченні він не прижився, мабуть, був не в «форматі» тих часів. Чиновники в оцінках фільму були одностайні: не відображає жодних позитивних моментів з життя підростаючого покоління країни соціалізму. Замість піонерів діють якісь погано одягнені хлопці, події розгортаються десь на пасовиську. Одним словом, не радянська це дійсність.
На жаль, не склалося і з екранізацією «Тореадорів...» як трилогії, створенням повнометражного кінофільму. І тут дали про себе знати ідеологічні перепони. Фільм повинен був зніматись на студії О. Довженка ще в 1964 році за повістю «Пригоди Робінзона Кукурузо». Знімати збирався кінорежисер Віктор Іванов, знаменитий своїми «За двома зайцями». Я написав кіносценарій, вже вибиралась натура. Але на обговоренні кіносценарію на колегії Міністерства культури один дуже впливовий письменник сказав, що таке кіно радянським дітям не потрібне – воно ідеологічно шкідливе. І картину закрили. А зараз є бажаючі (і не один) екранізувати трилогію, але затримка за «малим» – в Україні взагалі не знімають дитяче кіно, тому на державну підтримку, та й на спонсорів нема чого розраховувати.
Тож «Тореадори з Васюківки» поки що продовжують своє активне життя в книжковому форматі. Приємною несподіванкою для мене стало те, що результатами експертного опитування 2006 р. «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ» трилогія «Тореадори з Васюківки» зайняла перше місце серед сучасної прози для дітей.
В пригодницький цикл моїх повістей входять також повісті «Пригоди Грицька Половинки», «Таємниця Віті Зайчика», «Чудеса в Гарбузянах», а також детективи – «Таємничий голос за спиною» і «Неймовірні детективи». Написані ще в 70–90-ті роки, всі вони у 2000-х роках були перевидані.
Окреме місце серед моїх повістей займають написані ще в 1976-1985 роках дві повісті в оповіданнях зі шкільного життя – «Одиниця з «обманом» та «П’ятірка з хвостиком». Герої їхні – міські школярі. В сюжетах тут теж багато веселих або драматичних пригод, проте більше уваги приділено психології дітей, проблемам, які їх турбують, складному життю дитячого колективу, де відбувається зіткнення різних характерів, яскраво виявляється особистість кожної дитини. І, як завжди, в них багато гумору.
Обидві повісті отримали схвальні відгуки у читачів і критики. За повістю «Одиниця з «обманом» у 1984 р. був знятий режисером А. Проченком на студії О. Довженка фільм. У тому ж році на XVII Всесоюзному кінофестивалі в Києві він одержав другий приз в номінації «Фільми для дітей та юнацтва», а в 1985 р. – спеціальний приз на Міжнародному кінофестивалі в Габрово (Болгарія). А «П’ятірка з хвостиком» одержала другу премію у 1985р. на Першому Всесоюзному конкурсі на кращу книжку для дітей.
          На початку 2000-х років директор видавництва «А – БА – БА –ГА – ЛА – МА - ГА» Іван Малкович попросив мене заново відредагувати «Тореадорів з Васюківки» для нового видання. Разом з ним ми це і зробили. Я зняв або приглушив деякі застарілі прикмети радянської епохи в окремих описах, дописав кілька нових епізодів і змінив кінцівку трилогії. В 2004 р. відбулася презентація «Тореадорів...» у новій редакції, перша презентація у моєму житті.
Я одержую багато листів від читачів «Тореадорів...», пишуть навіть ті мої читачі, що стали вже мамами, бабусями, батьками. Зараз вони перечитують трилогію разом зі своїми дітьми, онуками. Книга стала, кажуть вони, одним із улюблених творів для сімейного читання. Пишуть багато і сучасні школярі, іноді цілі класи. До речі, часто пишуть діти зі сходу України – з Донеччини, Луганщини. Не випадково, мабуть, і дитяча бібліотека ім. Всеволода Нестайка теж народилась на сході України – в 2004р., в місті Дружківка Донецької області.
Мені надзвичайно важливо і те, що «Тореадорів...», вже в наш час, добре сприймають представники сучасного молодого і середнього покоління творчої інтелігенції – письменники, журналісти, телеведучі, артисти... Вони прочитали «Тореадорів...» ще в дитинстві, забрали моїх героїв із собою у доросле життя і досі тепло згадують про свої враження від трилогії. На цю тему були відгуки, в пресі, телебаченні, в Інтернеті – письменників і журналістів Сергія Жадана, Світлани Поволяєвой, Наталки Сняданко, Андрія Кокотюхи, Олега Вергеліса, Фоми з гурту «Мандри», телеведучої Лідії Таран, директора «Мистецького арсеналу» Наталі Заболотної та інших.
Але не завжди у «Тореадорів з Васюківки» була така щаслива доля. Деякі рецензії на першу повість трилогії «Пригоди Робінзона Кукурузо» були просто нищівними. «Робінзон в онучах» – так називалась одна з них. Мене звинувачували в антипедагогічності, антипатріотизмі, знущанні над українською мовою і навіть у політичному невігластві (я написав, що загублену у болотах рушницю знайдуть через 300 років, при комунізмі. І це тоді, коли Хрущов запевняв, що радянські люди будуть жити при комунізмі через 20 років).
Це зараз «Тореадорів...» критики і журналісти часто називають класичним твором. А тоді, в 60–70-х, навіть на початку 80-х років все було значно серйозніше і драматичніше. Були письменники, які надсилали до Спілки письменників і навіть до ЦК КПУ «сигнальні» листи, а в самій Спілці влаштовувались в комісії з дитячої літератури гучні обговорення. Мета була одна: довести, що книга шкідлива для дітей і слабка як художній твір. І це тоді, коли в 1979 році Міжнародна Рада з дитячої та юнацької літератури Ай-Бі-Бі-Уай внесла «Тореадорів з Васюківки» в Особливий Почесний список Г-Х. Андерсена як один з видатних творів сучасної дитячої літератури.
Цікаво, а іноді і трагічно, складалася і кінематографічна доля «Тореадорів...». Ще у 1965 р. режисер Харківської телестудії Самарій Зелікин зняв телефільм «Тореадори з Васюківки» за моїм однойменним оповіданням, яке пізніше увійшло у трилогію. Цей телефільм у 1968 р. одержав Гран-прі на Мюнхенському міжнародному фестивалі телефільмів для дітей та юнацтва. Тоді багато країн закупили права на прокат «Тореадорів...». А в 1969 р. той же телефільм здобув Головну премію на такому ж фестивалі у м. Олександрія в Австралії. Проте ці нагороди не допомогли телефільму. На українському телебаченні він не прижився, мабуть, був не в «форматі» тих часів. Чиновники в оцінках фільму були одностайні: не відображає жодних позитивних моментів з життя підростаючого покоління країни соціалізму. Замість піонерів діють якісь погано одягнені хлопці, події розгортаються десь на пасовиську. Одним словом, не радянська це дійсність.
На жаль, не склалося і з екранізацією «Тореадорів...» як трилогії, створенням повнометражного кінофільму. І тут дали про себе знати ідеологічні перепони. Фільм повинен був зніматись на студії О. Довженка ще в 1964 році за повістю «Пригоди Робінзона Кукурузо». Знімати збирався кінорежисер Віктор Іванов, знаменитий своїми «За двома зайцями». Я написав кіносценарій, вже вибиралась натура. Але на обговоренні кіносценарію на колегії Міністерства культури один дуже впливовий письменник сказав, що таке кіно радянським дітям не потрібне – воно ідеологічно шкідливе. І картину закрили. А зараз є бажаючі (і не один) екранізувати трилогію, але затримка за «малим» – в Україні взагалі не знімають дитяче кіно, тому на державну підтримку, та й на спонсорів нема чого розраховувати.
Тож «Тореадори з Васюківки» поки що продовжують своє активне життя в книжковому форматі. Приємною несподіванкою для мене стало те, що результатами експертного опитування 2006 р. «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ» трилогія «Тореадори з Васюківки» зайняла перше місце серед сучасної прози для дітей.
В пригодницький цикл моїх повістей входять також повісті «Пригоди Грицька Половинки», «Таємниця Віті Зайчика», «Чудеса в Гарбузянах», а також детективи – «Таємничий голос за спиною» і «Неймовірні детективи». Написані ще в 70–90-ті роки, всі вони у 2000-х роках були перевидані.
Окреме місце серед моїх повістей займають написані ще в 1976-1985 роках дві повісті в оповіданнях зі шкільного життя – «Одиниця з «обманом» та «П’ятірка з хвостиком». Герої їхні – міські школярі. В сюжетах тут теж багато веселих або драматичних пригод, проте більше уваги приділено психології дітей, проблемам, які їх турбують, складному життю дитячого колективу, де відбувається зіткнення різних характерів, яскраво виявляється особистість кожної дитини. І, як завжди, в них багато гумору.
Обидві повісті отримали схвальні відгуки у читачів і критики. За повістю «Одиниця з «обманом» у 1984 р. був знятий режисером А. Проченком на студії О. Довженка фільм. У тому ж році на XVII Всесоюзному кінофестивалі в Києві він одержав другий приз в номінації «Фільми для дітей та юнацтва», а в 1985 р. – спеціальний приз на Міжнародному кінофестивалі в Габрово (Болгарія). А «П’ятірка з хвостиком» одержала другу премію у 1985р. на Першому Всесоюзному конкурсі на кращу книжку для дітей.
          На початку 2000-х років я написав ще одну шкільну повість, теж в оповіданнях, - «Cynep «B» з «фрикадельками». У 2010 р. видавництво «Країна мрій» об’єднало цю повість з двома попередніми шкільними повістями і видало їх вже як трилогію під загальною назвою «Супер «В» з «фрикадельками».
        Десь наприкінці 60-х років я вперше звернувся до драматургії. І, здається мені, не випадково. Відомо, що майже у кожної дитини в певний час, в одних раніше, іноді ще в дитячому садку, в інших пізніше, в отроцтві, виникає бажання стати актором. Одним вдається перехворіти цією дитячою хворобою швидко, безболісно, але дехто продовжує хворіти на неї хронічно, майже все життя. Я саме належу до тих, хто любов не так до акторства, як до театру, театрального мистецтва, зберігає все життя.
            Ще коли мені було 11-12 років ми з моїм двоюрідним братом Толею Сулименком жили на вулиці Жилянській в будинку № 120. У флігелі його, у напівпідвалі, мешкала родина Фарберів - в минулому провінційних акторів. До революції у Луцьку в них була навіть власна антреприза. Тато Толі колись вчився в Луцьку з їхнім сином, відомим київським психіатром, і продовжував приятелювати з Фарберами. Під час війни Фарбери як кримчаки мали йти y Бабин Яр, але не виконали наказ окупантів і залишилися вдома. I ніхто з сусідів у двох багатоповерхових будинках не видав їх німцям. Саме під час окупації ми з Толею особливо тісно спілкувалися зі старими Фарберами - слухали, нe закриваючи рота, про їхні захоплюючі одісеї. Але чи не найбільше враження справляла на нас скриня Фарберів, величезна, оперезана залізними смугами дубова скриня. Раз на рік її відчиняли, і на задньому дворі, біля сараїв, провітрювалося все, що там було. А було там багато казкових речей, від яких розбігалися очі: театральні костюми, чорні фраки, військові мундири минулого століття, довгі дамські сукні, козацькі жупани, шаровари... І бутафорські шпаги, шаблі, пістолі... Чиє хлоп’яче серце не тенькнуло б від такого видовища!
           Після звільнення Києва у відкритих знову школах запрацювали і шкільні драматичні гуртки. Ми з Tолею, звичайно ж, стали «акторами». Брат грав навіть такі серйозні ролі, як роль Єгора Буличова. Я ж далі « простаків» не пішов. Але був у нас і справжній успіх — на новорічний карнавал у п’ятдесяту жіночу школу ми з’явились у гвардійських мундирах з еполетами і при шпагах. Певне враження у дівчат від цього маскараду було забезпечене. Ну а мундири, звичайно ж, були «від Фарбера».
        А у 1948-1949 роках вже студентами, ми з тим же Толею, моїм близьким другом Богданом Чайковським і Олегом Микитенком, сином відомого українського письменника, два сезони працювали статистами у Київському театрі ім. Лесі Українки. Виходили на сцену разом зi знаменитими Романовим, Халатовим, Білоусовим, Смирновою, Драгою... Одержували свої 15 карбованців за вихід, не промовляючи жодного слова, втім, серця наші були сповнені невимовної гордості і самоповаги. Що не заважало знаменитим акторам дивитися на нас не більше як  на театральний реквізит. Толя пізніше, крім університету, закінчив ще й театральний інститут і став відомим театральним критиком Сулименком Анатолієм Сергійовичем. Для мене він завжди був найвищим авторитетом у театральних справах.
       Ну, а я... Чи міг я, ставши письменником, не спробувати себе в драматургії?
       І от у 1969-1970 роках, майже відразу у кількох театрах - Луцьку, Ужгороді, Дрогобичі, Миколаєві - була поставлена i успішно пройшла моя перша комедія-жарт «Марсіанський жених». В тому ж 1970 р. київський театр ім. Івана Франка підготував виставу за моєю повістю «Пригоди Робінзона Кукурузо» за жанром – комедію з музичними номерами, а трохи пізніше поставив ще одну мою п’єсу «Перо Жарт-птиці», теж з багатим музичним супроводом. Ці дві п’єси, що йшли і в інших театрах, поклали початок сценічної історії моєї драматургії для дітей.
       В наступні роки я написав ще кілька n’ec для дорослих, в основному, це комедії- «Кіностріха діда Гаврила», «Пересадка серця» та інші, але особливого успіху вони не мали.
        А от п”єси для дітей я й надалі продовжував писати. Більшість з них написані у 1990-2000-ті роки. Деякі створювались за мотивами народних казок «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», «Солом’яний бичок i рок-група «Ко-за-чок», «Пан Коцький»... Інші п”єси тісно пов’язані з моєю прозою - «Загадковий Яшка», «Секрет Васі Кицина», «Таємниця рудого Жевжика», «Ковалі щастя», «Таємниця Країни Сонячних Зайчиків»... Деякі з n’ec ставились в ТЮГах (у Сумах, Дніпропетровську), інші - у лялькових театрах Києва, Донецька, Полтави, Луцька, Кіровограда). Я i зapaз підтримую постійні зв’язки з театрами.
У складні 90-ті роки, коли державні видавництва різко скоротили видання книжок, а приватні тільки-тільки ставали на ноги, я багато друкувався у періодиці – в журналах «Барвінок», «Однокласник», «Перець», «Перченя». Майже десять років, починаючи з 1998 р., вів щомісячну передачу на радіо «Радіобайка Всеволода Нестайка» (біля 100 передач). Навіть намагався відкрити нові дитячі журнали, спочатку у 1992-1994 роках – журнал «Терентій» для молодших школярів – я був його головним редактором, а видавцем – приватна фірма «РІА-ПРЕС». Пізніше, вже у 1995-1996 роках я як директор видавничої фірми «Чорлі» почав видавати разом з головним редактором, дочкою Оленою Максименко, пригодницький журнал «Немо», теж для молодших школярів. Але всі ці фірми були недовговічні, спонсорські гроші швидко зникали і журнали припиняли своє існування. Проте деякі мої книжки друкувались і в ті часи – «В Країні Сонячних Зайчиків», «Неймовірні детективи», «Казкові пригоди Грайлика», казка «Чорлі». У 1998 році в якомусь таємничому Чернігівському видавництві «Трембіта» (воно десь швидко зникло) навіть вийшло піратське видання «Тореадорів з Васюківки».
А в 2000-х роках активно запрацювали різні приватні видавництва. Багато моїх книжок було перевидано, найчастіше в новій авторській редакції. А я продовжував вести передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка», працював над повістю «Супер «Б» з «фрикадельками», казками «Дивовижні пригоди незвичайної принцеси» і «Найновіші пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя», над новими п’єсами для дітей.
А головне, як і раніше, я підтримую тісний зв’язок з моїми читачами. У моєму письменницькому житті в різні часи це спілкування відбувалось по-різному. В давні, ще радянські, часи популярним було безпосереднє, живе спілкування з читачами – щорічні «Тижні дитячої книги», гайдарівські читання в Каневі, «Дні «Веселки», книжкові свята в дитячих бібліотеках – мене на них часто запрошували, і я разом з іншими письменниками там виступав. Частими були і виступи у школах. Все це давало поштовх до появи в книгах нових персонажів – чи то школярів, чи то казкових героїв, наділених певними рисами людського характеру.
З кінця 70-х і у 80-ті роки я разом з іншими дитячими письменниками України їздив на семінари, конференції, обговорення, «Всесоюзні тижні дитячої книжки», які проводилися в різних республіках Радянського Союзу. Так ми побували у Киргизії, Латвії, Естонії, Грузії, Молдові…
Цікавим і плідним було моє спілкування з читачами під час моєї роботи над передачею «Радіобайка Всеволода Нестайка» у 1990-2000-х роках. Я одержував сотні листів з відгуками і малюнками дітей. Писали школярі, вчителі, цілі класи, мами, бабусі, батьки. Адже через передачу «пройшли» вся «Лісова школа», повість «Супер «Б» з «фрикадельками», інші казкові повісті.
Зараз я вже не виступаю перед дітьми, мені це важко, не дозволяє здоров’я, але активне листування з читачами, шкільними класами з різних міст, бібліотеками, початкуючими поетами і прозаїками продовжується. Буває, що зустрічі з деякими класами відбуваються у мене вдома. Мої «Незвичайні пригоди в «Лісовій школі» читають в початковій школі, а «Тореадори з Васюківки» вивчаються в шостому класі. І це, звичайно, додає читацької аудиторії і, відтак, листів автору. Я неодноразово виступав також по телебаченню, давав інтерв’ю газетам і журналам – на них було багато відгуків в Інтернеті.
Останнім часом для мене своєрідним барометром для визначення результатів творчої праці є систематичні публікації різних книжкових рейтингів – хоча це й опосереднене, проте значуще і об’єктивне свідчення ставлення читачів до автора. Не буду приховувати, мені, звичайно, приємно що мої книжки знаходяться, як правило, на перших позиціях. Це і є одна з найбільших авторських радостей – підтримувати постійний зв’язок зі своїм читачем, відчувати, що написане тобою знаходить відгук у чиємусь серці... Саме заради цього письменник переживає і творчі муки, і сумніви, і розчарування, і відчай, і творче задоволення, і знову творчі муки... Але заради цього він і живе на світі...
Я працюю в літературі майже 60 років. Багато чого змінилось за ці часи, особливо в останні двадцять років, коли Україна стала нарешті незалежною державою. Змінився політичний устрій, економічні і соціальні умови життя, підросло кілька нових поколінь дітей.
Дитяча література опинилася перед новими проблемами, новими завданнями. Я все життя намагався писати з любов’ю, болем і тривогою. Завжди мріяв, щоб у дітей було справжнє, щасливе дитинство. Мене хвилює, що в наш складний час у багатьох наших дітей вкрадено мрію. Тепер мало хто з них мріє про «романтичні» професії – льотчиків, капітанів, навіть космонавтів. Мріють якось дуже прагматично – життєвий успіх часто вимірюється тільки грошовим еквівалентом. І мені це дуже болить. Адже молода незалежна Україна потребує синів і дочок, які стануть успішними творцями її сучасного і майбутнього, на яких вона зможе розраховувати. Відомо, що держава починається з дітей. Які діти, таке й майбутнє держави.
Виховання дітей – річ важка й складна у будь-який час. А в час соціальних землетрусів – річ важка особливо. Адже в суспільстві ламаються, збиваються моральні орієнтири, нівелюються іноді важливі гуманістичні засади. Тому так важливо зберегти їх в дитячій літературі, щоб не втратити жодного покоління дітей.

Я вважаю, що дитячий письменник повинен берегти дитячу психіку від негативу. Тому я не пишу про малолітніх наркоманів, злочинців – я пишу про нормальних дітей і для звичайних дітей. Звісно, життя неможливе без втрат, без горя, без страждань – вони не оминають і дітей. І література для дітей повинна показувати життя таким, яким воно є. І все ж таки, я вважаю, що саме дитинство запрограмоване на радість і сміх, на щастя. Тому така важлива, на мій погляд, атмосфера оптимізму, доброзичливості, віри в перемогу добра над злом, справжній гумор в творах для дітей.

           02.11.2010 р.                                 Всеволод Нестайко



Світлини з сімейного архіву 



Зеновій Нестайко (праворуч) з братом Юліаном (майбутнім командантом сотні Легіону УСС, поручником УГА; разом вони згодом стануть до лав січових стрільців) перед Першою світовою війною. Зеновій - студент Східної торгової академії і Політехнічного університету, навчання в яких не зміг закінчити через початок війни.



Зеновій Нестайко перед арештом у 1933 році. Звинувачений у приналежності до УВО – Української військової організації. Засуджений у 1934 році до трьох років концтаборів (Дмитлаг  - найбільший виправно – трудовий табір ОГПУ – НКВД, створений для будівництва каналу Москва – Волга). Подальша доля невідома. Реабілітований у 1989 році.



Мати Всеволода Нестайка - Марія Іванівна Нестайко (уроджена Довганюк, 1895 – 1988). Донька Івана Довганюка та Антоніни Чарнецької, із збіднілої польської шляхти. Гімназистка 8- го (випускного) класу Проскурівської жіночої гімназії мадам Хар’юзової (нижній ряд праворуч). Закінчення 8-го класу давало право на викладання у молодших класах. Почала вчителювати у сільській школі у 1913 році.



Світлана, з якою Всеволод Нестайко побрався у 1952 році. Прожили вони разом 62 роки.


Рукописна сторінка « Незвичайних пригод у Лісовій школі».


Письмовий стіл письменника з бронзовою фігуркою Чехова та всілякими цікавинками.