Мабуть не існує жодної людини, яка б прочитавши бодай одну
книжку Всеволода Нестайка не закохалася у його героїв.
Письменник живе доти, допоки його пам’ятають і люблять
читачі.
Його називають сонячним класиком, українським Марком Твеном,
золотим письменником України. Він майстер гумористично-пригодницького жанру і
єдиний із прозаїків, який писав тільки для дітей. Це найулюбленіший український
дитячий письменник.
Я все життя писав саме для дітей…» – говорив Всеволод
Нестайко. А діти любили і люблять письменника, а він завжди розумів їх…
Найвідомішого
дитячого письменника згвдують його колеги і видавці. Вони розповіли про
розкидання магнітиків і найбільші наклади дитячого роману.
Коли я тільки почав працювати у видавництві «Веселка»,
книжка Всеволода Нестайка «Пригоди Журавлика» була однією з перших, що
потрапила до мене як до редактора. Можете собі уявити, як я, тоді ще молодий
хлопець, трепетно редагував той текст – так, щоб нічим не образити Майстра. Але
Всеволод Зіновійович був настільки сонячною людиною, і настільки вмів,
перефразовуючи Кіплінґа, рівно говорити і з королем, і з жебраком, що в нас
не виникло жодних непорозумінь. І таким він був з усіма: чи з дорослими, чи з
дітьми – це не мало значення. До всіх звертався від душі – «сонечко», і в цьому
звертанні – його ставлення до життя.
А краще роззнайомилися ми в творчих поїздках, на «Днях
Веселки», що проходили тоді в різних областях України. Ми виступали у великих
залах, і звісно, найбільше всі чекали на появу Нестайка. Він завжди дуже
артистично й весело виступав: роповідав щось із «Тореадорів» чи з інших своїх
творів. Я захоплено дивився і вчився, як треба виступати перед дітьми.
Окрім того, Всеволод Зіновійович знав, що в мене вийшла
поетична книжка, тепло відгукувався про мої вірші. А його дружина Світлана
Пилипівна була моєю викладачкою в університеті. Не знаю, як так сталося, але
я тоді чомусь і не підозрював, що одна з найкращих наших викладачок – дружина
Нестайка! Це вже аж коли я видав нову редакцію «Тореадорів», ми
заприязнилися якось так по-родинному, вони любили, коли ми з моєю дружиною
іноді заглядали до них.
Дуже зворушувала їхня гостинність і уважність. Всеволод
Зіновійович завжди цікавився, як поживає моя дружина, сини, підписував їм
книжки, передавав вітання кожному працівникові нашого видавництва, ніколи ні
про кого не забував. Таке рідко трапляється серед живих класиків.
Десь наприкінці 2003 року я запропонував Всеволодові
Зіновійовичу зробити нову редакцію «Тореадорів з Васюківки». І хоч це була одна
з тих книжок, якої радянська ідеологія майже не торкнулася, та все ж були якісь
нюанси й нюансики, які можна було й прибрати. Звісно, тут не йшлося про якісь
кардинальніші зміни, і Всеволод Зіновійович радо погодився: він прийняв мої
редакторські пропозиції і навіть ще дописав сім маленьких епізодів. І що мене
найбільше потішило – що в фіналі, в якому трошечки вчувався старий дух,
Всеволод Зіновійович додав дуже хороший веселий абзацик, і це доповнення одразу
перевело весь піонерський пафос у сміхову площину. Я радий, що ми
зробили цю редакцію – тепер книжкова ракета «Тореадорів» може вільно летіти до
нових поколінь.
Вже кілька років поспіль найбільші наклади у
видавництві мають саме «Тореадори», це найвідоміший український дитячий роман.Ми
видаємо його з 2004 року, і буває, що й по три наклади на рік. Менше 5 тис.
примірників не друкуємо – будемо наближатися до 200-тисячного накладу.
Нестайка зараз видають ще й інші видавництва – я свого
часу так захопився «Тореадорами», що забув думати про інші твори дитячого
класика. Проте ми встигли видати чи не останню прижиттєву книжку
Всеволода Нестайка – «Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя», яку
проілюстрували діти. Це теж одна з найулюбленіших книжок української малечі.
Всеволод Зіновійович почав писати для нас ще одну книжку, детектив, але на той
час він уже стрімко втрачав зір, і книжка, на жаль, лишилася незавершеною.
Складно сформулювати, що саме робить твори Нестайка
геніальними. Знаєте, або в тексті є якийсь магнетизм, або нема. Іноді
здається, що все так чудово, так «читомо», а діти книжку не хочуть читати.
Очевидно, справжній письменник, сам того не розуміючи, розкидає в своїх текстах
якісь казково-геніальні магнітики, і діти просто назавжди «прилипають» до таких
книжок. Щасливим володарем таких чарівних магнітиків в українській дитячій
літературі був незабутній Всеволод
Нестайко.
Леся Воронина - дитяча письменниця, журналістка та
перекладачка, членкиня Асоціації українських письменників.
Перша книжка Всеволода Нестайка, яку я прочитала років у
десять, була повість «В Країні Сонячних Зайчиків», і вона мені страшенно
сподобалася. По-перше, там, у країні Ластовинія, жили неймовірно веснянкуваті
люди. А в мене у той час було повно веснянок, і я через це дуже переживала, а після
«Сонячних Зайчиків» зрозуміла, що бути веснянкуватою навіть класно.
По-друге, в тій книжці було безліч шалених пригод, і герої весь час потрапляли
у небезпечні й фантастичні ситуації.
А особисте знайомство відбулося, коли на початку 80-х мені
доручили взяти у пана Всеволода інтерв’ю для журналу «Україна». Його відповіді
мені страшенно сподобалися, бо приблизно те саме про нашу дитячу літературу
думала і я. Тоді він сказав, що героями наших дитячих книжок (йдеться про
радянську соцреалістичну літературу) часто виступають зразково-показові
відмінники: слухняні й правильні. Читачі в таких героїв не вірять. Він
навіть згадав, що один із космонавтів якось признався, що насправді в дитинстві
був шибайголовою і часто хапав двійки. Всеволод Зіновійович тоді говорив про
те, що саме з дітей, які вміють фантазувати, хочуть мати власну думку про все,
що відбувається в навколишньому світі, потім виростають люди, які реалізуються
у дорослому житті. Бо вони не звикли виконувати чужі накази, а хочуть до всього
дійти самостійно.
Під час виступів у школі запитую дітей: що вам
подобаєтьбся з програми української літератури, що хотілося б перечитувати?
Пауза – і кожного разу діти першою (і, на жаль, часто останньою) називають
книжку «Тореадори з Васюківки». А коли я питаю, чому ж їм не хочеться
перечитувати інші «програмні» книжки, то чую: «Бо в тих книжках люди
весь час мучаться, страждають, плачуть і вмирають».
Сам Всеволод Зіновійович завжди протистояв консервативним
підходам у формуванні шкільної програми, і за це я йому вдячна.
Завдяки його книжкам діти розуміють, що література може бути веселою,
захопливою , сповненою фантастичних пригод і радістю буття. І, знаєте,
тепер у нас для цього набагато більше можливостей. Але я недаремно протиставляю
тій пострадянській системі саме твори Всеволода Нестайка, він, звісно, не
єдиний хороший письменник, але для мене він символізує подих справжнього,
живого, веселого ще у часи глибокого совка.
Тоді ж, у своєму інтерв’ю, Всеволод Зіновійович говорив
і про те, як нам потрібні талановиті вчителі. Він казав про це дуже
делікатно, обережно, бо в часи «розвиненого соціалізму» у нас не могло бути
жодних серйозних проблем в освіті. Могла відбуватися тільки боротьба між «хорошим
і кращим». Він хотів, щоб у школах було більше вчителів, які не навчатимуть
дітей слухняно повторювати все, що написано в підручниках, а вчитимуть їх
думати, аланізувати, робити власні висновки.
Запам’яталося, що у Всеволода Зіновійовича завжди був примружений,
трохи іронічний погляд. І блискуче почуття гумору – а це, на мою
думку, ознака справжнього таланту. Мені здається, що людина, в якої нема
почуття гумору, не може написати по-справжньому хорошу книжку. Особливо дитячу.
А ви читали книги Всеволода
Нестайка?
Ні?
Хутчіш у бібліотеку!
Вони вам подарують багато
радощів, веселощів та сміху!
