Ганна Танасівна Чубач (6.01.1941 - 19.02.2019) - видатна
українська поетеса, член Національної спілки письменників України,
лауреатка літературних премій: імені Павла Усенка, Марусі Чурай, Євгена Гуцала,
Анатолія Бортняка; Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за
літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва (2016) за книгу «Українчики
ідуть»; Міжнародної премії «Дружба». Звання «Заслужена діячка мистецтв України»
отримала не за суто літературну діяльність, а за авторські пісенні програми, з
якими вона та її улюблені виконавці виступали по Україні. У 1997 році на
Всесвітній конференції «Література ХХІ століття» у США її обрали радницею від
слов’янських народів.
Творчість Ганни Чубач занесено до світової скарбниці
«Література ХХI століття». Впродовж багатьох років вона працювала в редакціях
газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро», вела авторську передачу на
радіо. На вірші Ганни Чубач, створено понад
300 музичних творів.
За п’ятдесят років плідної творчої праці Ганна Танасівна видала
понад 80 книг для дорослих і дітей. В творчому доробку Ганни Чубач збірки
«Журавка» (за назвою якої друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою),
«Жниця», «Ожинові береги», «Заповіти землі», «Срібна шибка», «Святкую день»,
«Листя в криниці», «Літо без осені», «Веселі хтосики», «Моя країна — Україна»
та ін. В останні десятиліття для дорослого читача з-під пера поетеси вийшло
кілька резонансних збірок, які висувалися на літературну премію імені Т. Г.
Шевченка: «Дзвінка ріка», «Озвучена печаль», «Серед зневір і сподівань»,
«Хустка тернова», «Радість висоти».
Ще одна грань її поетичного таланту - література для дітей,
яка принесла Ганні Танасівні найбільшу популярність. У 1983 року вийшла її
перша збірка віршів для дітей «Йшла синичка до кринички», пізніше - «Вивчаймо
самі», «Сонячна абетка», «Алфавітні усмішки», «Жук малий і волохатий»,
«Черепаха Аха», «Прикмети - не секрети» та ін. Загадки, скоромовки Ганни Чубач
— справжнє диво. Дітям полюбилися її вірші, лічилки для дошкільнят і молодших
учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її
«Абетками» та весело-виразні вірші, які розвивють артикуляцію.
Самих лише віршованих абеток близько дванадцяти. «Алфавітні усмішки» Ганни Чубач навіть покладені на музику.
Реліктові дерева
Реліктові дерева, де ви!?
Рубали на будівлі, На щогли тонкостанні.
Рубали — не питали: “А може, ви останні?”
У здогадах лукавих тривожуся думками:
?Хіба не так це сталось з реліктовими нами
І війнами вбивали,
І голодом морили.
Жінки не тих кохали і не від тих родили.
Сильніші — умирали. А виживали — кволі.
Реліктових — так мало. А виродків — доволі.
О бідний мій народе, важка твоя дорога:
Реліктові дерева Рубали дуже довго!
Я піду і впаду…
Я піду і впаду
У шовкову траву
І заплачу, заплачу,
Заплачу…
І шовкова трава,
І журба світова
Мої сльози мені
Не пробачить.
Буде вітер шуміть,
Буде небо — гриміть,
Будуть хлюпати ріки
Водою:
“Годі в трави ридать,
Треба край рятувать —
Стогне рідна земля
Під ордою!”
Підведусь із колін
І, вдихнувши полин,
У світи заволаю
Собою:
“Не умію стрілять —
Буду вбивць проклинать.
А прокльони мої —
Як набої!”
Двоголові лихварі
Дві хижацькі голови
В один герб з’єдналися.
І немов обі живі
Й тільки що кусалися.
Зиркають тепер вони
Хижо в різні сторони —
Так, неначе не орли,
А могильні ворони.
Очі хижі. Пазурі —
Будь-кого подряпають.
Двоголові лихварі
Цілий світ залякують.
Світ не може зрозуміть,
Що воно за птиця:
Не співає, не летить
І небес — боїться.
Всиновлені небом
Пам’яті Небесної Сотні
Всиновленим небом
Нічого не треба:
Їм сонце — хлібина,
А хмара — вода.
Хіба що дізнатись,
Що вже в Україні
Навіки пощезла
Московська орда.
Всиновленим небом
Нічого не треба.
І ти не жалійся
На долю гірку:
Щоб цвинтарні свічі
Не плакали в вічність,
А ясно світили
У пам’ять людську.
«Я - жінка!"
Нехай мені доля вготовила муки.
Не камінь на плечі, а цілий обвал.
Я буду до щастя простягувать руки,
Я буду молитись на свій ідеал.
Нехай моя доля знедолена плаче,
Карає і мучить нестерпним життям,
Я – все-таки сильна, я щось таки значу,
Я світ цей дивую красивим дитям.
Накотяться біди – повинна здолати,
Підкотиться туга- повинна змовчать
Немеркнуче світло: я – жінка, я – мати,
Запалена Богом остання свіча.
І , хто мене кине, – покинутий буде.
Хто словом осудить – осудиться сам.
Земна і небесна – такою прибуду!
Такою достанусь грядущим вікам.
Я люблю у лузі квіти
Я люблю у лузі квіти,
Де гудуть весь день джмелі,
І метелик носить літо
На легенькому крилі.
Гріє сонечко гаряче
Чисте озеро води.
І зелений коник скаче,
Сам не відає куди.
Урочисто і красиво
В’є вінок моя рука.
І цвітуть, цвітуть, як диво:
Луг і квіти, і ріка…
У долині теплий вітер
Сушить трави від роси.
Я кажу:
«Усе на світі Починається з краси!»
Я кажу. І ви повірте!
По розщедреній землі
Поспішайте в луг, де квіти,
Де гудуть весь день джмелі!
Читайте неповторну поезію ВЕЛИКОЇ ПОЕТЕСИ!
Зникаю Сонцем за горою,
Вам залишаю луг і квіти,
Щоб світ, освячений любов'ю,
Мою відсутність не помітив ...
