9 березня 1814 року в маленькому селі Моринці нині Черкаської області народився хлопчик, якому було назначено долею стати Пророком для українців, пробудити нас від національної сплячки і прославити українську літературу.
Тарас Шевченко народився у дуже складний час для України, коли ми не мали власної незалежної держави і були закріпачені указом Катерини II. Патріотичної поезії Тараса Шевченка дуже боялась російська імперія, яка намагалася русифікувати усіх українців.
Шевченка прозвали Кобзарем, тобто хранителем народної пам'яті. А його настанови до нащадків стали для нас надзвичайно актуальними під час повномасштабної війни з росією.
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в родині Григорія і Катерини Шевченків, кріпаків багатого поміщика В. В. Енгельгардта.
У 1828 році шістнадцятирічного Шевченка, який був сиротою та втік від дяка-пияки, взяли до панського двору Енгельгардта у Вільшаній. Відомо, що спочатку він був кухарчуком, а потім слугою-козачком у панських покоях.
6 грудня 1829 року, як згадував потім поет у своїй «Автобіографії», пан та пані увечері поїхали на дворянське зібрання, а він, коли в домі все стихло, узявся перемальовувати портрет козака Платова. Повернувшись, пан застав хлопця за цим заняттям і жорстоко покарав – нібито від запаленої свічки могла спричинитися пожежа. Однак невдовзі Енгельгардт захотів мати свого власного художника і коли у 1831 році переїхав до Петербургу, разом з іншою челяддю забрав і Тараса. У 1832 році пан віддав його на чотири роки в науку до живописця В. Ширяєва. Ця байдужа до долі хлопця людина звалювала на його плечі всю чорну роботу по майстерні. Хлопець сам у вільні години ходив до Літнього саду, щоб з натури змалювати садові скульптури. За цією роботою улітку 1836 року його побачив земляк – художник Іван Сошенко. Ця зустріч стала переломною в подальшій долі Шевченка.
Сошенко представив Тараса конференц-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу, художникам Олексію Венеціанову та Карлу Брюллову, поету Василію Жуковському та Євгенові Гребінці. Порадившись, вони вирішили викупити талановитого юнака із кріпацтва.
22 квітня 1838 року за величезні за тими мірками гроші – 2500 рублів асигнаціями, одержаними від лотереї, на якій було розіграно портрет Василія Жуковського роботи Карла Брюллова, Шевченко отримав волю. Він почав відвідувати класи Академії художеств як вільний слухач. До 1844 року навчався під керівництвом К. Брюллова, користувався його багатою бібліотекою, деякий час навіть жив у нього на квартирі. За словами Шевченка то була «найсвітліша доба його життя, незабутні, золоті дні». (У 1856 році він написав про це автобіографічну повість «Художник»). Саме тоді, коли Шевченко стверджувався як художник, він почав складати свої поезії. У 1840 році побачила світ перша збірка творів поета – «Кобзар». Вона згодом принесла йому і всьому українському народові світову славу.
Поет жив у Києві з перервами від літа 1843 року до весни 1847 року, багато малював, маючи на меті створення альбому “Мальовнича Україна”, а також брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, після розгрому якого був заарештований (на переправі через Дніпро поблизу сучасного мосту ім. Є.О.Патона). Шевченко хоч і не був визнаний за члена товариства, але ж був покараний найсуворіше за знайдені у нього революційні твори і до 1857 перебував на засланні. Позбавлений волі, відірваний від рідної України, поет дуже часто думкою звертається до улюбленого Києва, до тих днів, які він провів тут. У повісті “Близнецы” (1855) автор розповів про своє знайомство з Лаврою – християнською святинею: “Кто, посещая Киево-Печерскую лавру, не отдыхал на типографском крильце, про того можна сказать, что был в Києве и не видел киевской колокольни...” Цікаво, що залишивши місто майже десять років тому, Шевченко у цій повісті детально змальовує київську місцевість.
Повернувся Шевченко до Києва аж у 1859 році. Оселився на Пріорці (в народі – Приварок), далеко від центру. Відвідував часто свого давнього друга Івана Сошенка, з яким ходили гуляти на схили Дніпра, Володимирську гірку. Виїжджав з України, за спогадами сучасників, у цілковитому переконанні, що в найближчому майбутньому повернеться назавжди, купить хату... Проте не судилося збутися цим мріям.
Тараса Шевченка знають у світі в основному як митця слова. Однак, на наше переконання, варто все більше розповідати про його художню творчість, адже його поезія і живопис — тісно пов’язані між собою. Через поезію краще пізнаються полотна Кобзаря, а картини, водночас, органічно доповнюють віршовий спадок. Син кріпаків поєднав у собі найвеличніші таланти і майстерно їх реалізовував. Радимо дізнатися більше про інший бік його творчості.
Він проявив себе як художник-живописець, офортист, майстер рисунка, акварелі, сепії та гравюри, пробував себе в скульптурі та різьбі. Тарас Шевченко є одним з перших українських мистецтвознавців, погляди якого зберігають свою силу і в наш час.
Тарас Шевченко, як художник, займає чільне місце в українському образотворчому мистецтві. Він став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович був одним з найталановитіших майстрів офорту того часу та прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. У його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка.
Він був гуманістом та інтернаціоналістом, не мав ані краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів; любив Україну, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому що хотів бачити її рівною з іншими у сім’ї світовій — «сім’ї вольній, новій».
Немає коментарів:
Дописати коментар